Творчість моїх учнів

МАЙБУТНЄ МОЄ І МОЄЇ КРАЇНИ

         Школа - невід’ємна частка життя людини. Роки навчання формують у кожного з нас індивідуальний стиль поведінки в майбутньому дорослому житті, відповідальність і свідомість громадянина України. Та чи означає це, що всі молоді люди, залишаючи шкільну парту, стали справжніми патріотами України? Особисто моя точка зору у питанні патріотизму така: до цього слід ставитися з розумом і без фанатизму. Не думаю, що обов’язково потрібно називати патріотом того, хто одягнув жовту сорочку й сині штани.

         Щороку ми навчаємось українознавству, готуємо традиційні народні страви, паски,засвоюємо обрядові дійства, колядуємо і щедруємо,вишиваємо, малюємо, співаємо, розповідаємо вірші. Загалом, пізнаємо минуле в традиціях свого народу, проникаємо у світ красивого та неповторного української нації. Одні учні не можуть жити без народних пісень і танців, інші – намагаються уникати навіть найменшої згадки про них. Для одних гра на сцені героїв відомих українських драматургів є сенсом шкільного життя, а для інших – це просто жах. Одні вважають українські народні страви найкращими, а для інших сучасна європейська кухня є досконалою. Думок та переконань багато, і всі вони віддзеркалюють різне відношення учнів до всього українського. Проте не слід говорити, що хтось любить Україну більше за іншого. На мій погляд, цю любов потрібно відчувати серцем, як кохання. Незабаром мені виповниться 14 років, а я вже закохалася! Ви нічого не знаєте про мого Романа?! Він чудовий: гарний, добрий, сміливий, розумний, чесний і відвертий. Кожну справу починає словами: «Так це ж робиться дуже легко!» І все у нього виходить вправно, до ладу. Він і спортсмен, і співак, і актор, і танцюрист. Дуже цінує українську мову. Хоч у нашому Південному регіоні розмовляють суржиком, Роман намагається говорити чистою українською мовою, вивчає творчість українських письменників, полюбляє українські пісні. Словом – справжній українець. І не треба бути фантазеркою, щоб не розпізнати в ньому майбутнього патріота України. Ви запитаєте мене, як наші вчителі створюють сучасного ідеального українця? Та просто! Нас вчать знати історію свого народу, вивчати і зберігати матеріальну та духовну спадщину українців. Навчають бути самостійними у судженнях і висловлюванні власної думки, постійно самовдосконалюватись, розуміти сучасний світ, приймати власні рішення, бути творчими, цікавитися культурою, поважати демократичні і моральні цінності тощо.

         Україна приєдналася до європейського освітнього простору, до Болонських декларацій. На їх основі ґрунтуються Державні стандарти нашої освіти. Та чи гарантуватимуть мені здобуті по цих пунктах знання успіх у майбутньому? Адже багато моїх старших друзів не можуть знайти роботи навіть з дипломом про закінчення вишу. Особливо на селі. Це хвилює і насторожує. Бо сотні тисяч молодих людей вимушені виїздити за кордон у пошуках кращої долі. Вони творитимуть самі себе десь там, з дня на день думаючи про Батьківщину і очікуючи на примарні ілюзії щодо повернення до рідного дому.

         Два священних слова ми виводили на своїх перших уроках – Мама і Батьківщина. Вони завжди стояли поруч у свідомості кожного з нас, і сьогодні мені хочеться, щоб про мене завжди турбувалися моя мама і моя Україна. Чим більшою буде їх турбота про мене, тим більшою буде і моя любов і шана до них. Я вірю в свою країну, в свій народ і переконана в такому ж оптимізмі своїх ровесників. Ми виростемо, будемо з усіма, але не такими, як усі. Збережемо безцінний досвід поколінь, але житимемо по-новому: запровадимо найкращі стандарти якості та рівня життя в рідній державі, й жоден українець ніколи не покине домівку у пошуках щастя. Бо ж коли щаслива родина – щаслива й Батьківщина. А власне, тільки цього і хочуть від нас, дітей, наші батьки, а той місточок любові до рідної країни вбудований в наші юні серця вчителями, нехай ніколи не зламається.

Турчина Єлизавета

Лист солдату…

Цей лист не для святкових дат,

Він запізнився лиш на мить…

Як справи, Воїне-солдат?

Куди життя твоє біжить?

Вже на дворі давно осінь наступила…

Чарує листям  жовтим  і гаями,

Як настрій, Воїне-солдат?

Чи не втомився вчить «устав»?

В бою, чи може ще в наряді,

Чи в сніг, чи може в дощ…

Ти пам’ятай завжди солдат,

Матусин найсмачніший борщ…

Свій отчий дім…

Де брат за брата проливає кров,

Де ти живеш і починаєш жити,

Де кум і сват до столу кличе…

Де дід тебе не внуком зве, а сином кличе…

Тож стережи його, солдате

Бо отчий дім-єдиний в світі,

Як журавлі до гнізд вертають крила…

Так ти, дитинонько, вернись до хати.

Степанова Тетяна

УКРАЇНА ГОРИТЬ У ВОГНІ

Україна горить у вогні -

Кращі хлопці стають до бою!

І сьогодні нації цвіт

Вже не має в душі покою.

Вони б’ються із ворогом лютим,

Не шкодуючи своїх сил,

І побільшало з того часу

В Україні солдатських могил.

Вони б’ються за перемогу,

І за справдження наших мрій,

Щоб жилося нам всім спокійно

На рідній землі святій.

За єдину і вільну країну,

За добробут, спокійні сни

І за те, щоб дитячі очі

Не побачили жаху війни!

Тож бажаю тобі, солдате,

Нехай куля тебе обмина.

Хай тебе дочекається мати,

І за стіл вся збереться рідня!

Нехай янгола біль і крила

Захищають тебе від біди

Я у Господа сильно просила,

Щоб усі повернулись з війни!

А ворог злий, ненависний, жорстокий

Хай від власної злості горить,

І на згарищі тої люті

Блакитно-жовтий стяг МАЙОРИТЬ!

Навалова Тетяна

ПОРТРЕТ СОЛДАТА

Обличчя темно-сіре

Неначе та земля

І зморшки не за віком

І в скронях сивина

А очі повні болю,

Що навкруги війна

Хоч постріли навколо-

Він оком не моргне

Одне тривожить душу –

Як там синок росте

Як він промовив «мама»

І перший крок зробив

Це все не бачив батько-

Вітчизну боронив.

В кишені камуфляжу

Солдат ховає те,

Що в найстрашніші ночі

Від смерті береже

Там фото, на якому

Зображене маля-

Синок його, Андрійко

Небесне янголя.

Там мамина іконка

Що ткнула у сльозах

В кишеню свому сину

Щоб Бог беріг в боях.

І раптом постріл в в спину…

І запах полину…

І тіло на секунду

Поринуло в пітьму.

А далі- спалах світла

І він згадав на мить

Як у його дружини

За ним душа болить

Як вперше закохався,

Як ніжно обіймав

Як мало не щоранку

Їй квіти дарував

Який він був щасливий

Коли почув слова

«Ти скоро станеш татом»

І кругом голова…

А як вона просила:

-Не йди на ту війну!

Скількох вона згубила

Прошу тебе, молю!

 Як він сказав їй різко:

-Я вирішив- і край!

А ти, моя кохана,

За сином наглядай!

Скупа сльоза скотилась

На кущик полину.

Неначе обпалила

Солдатову щоку.

Отак, посеред поля,

Де пахне маків цвіт

Навік душа солдатська

Покинула цей світ.

Портрет цей невиразний

Чітких немає рис

І слід його кривавий

Травою вже поріс.

Та у портрета цього

Є тисячі імен:

Сашко, Славко, Микита,

Іван, Богдан, Семен.

І він не має віку-

Війна не обира

Чи вбити чоловіка,

Чи молоде хлоп’я.

Та є в них спільна риса-

Герої всі в серцях

За рідну батьківщину

Загинули в боях.

Навалова Тетяна

Вклонись доземно творчості митця

(присвячено Ліні Костенко)

Буває, часом сліпну від краси

Спиняюсь, не тямлю, що за диво,-

Оці степи, це небо, ці ліси,

Усе так гарно, чисто, незрадливо,

Усе як є – дорога, явори

Усе моє – все зветься Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

Так поетеса описала те,

Що серцю миле і тривожить душу,

Любов в рядках цих ніжна і свята,

Міцна, велична, чиста, незворушна.

Костенко Ліна у своїх віршах

Доносить до людей, що їх читають,

Безмежну ніжність, відданість, любов

До України – рідного нам краю.

Вона завжди боролася за те,

Щоб мову українську шанували,

Не раз була і «битою»за це,

Не раз її книжки забороняли.

Та попри сльози, у тяжкі часи,

Коли гнобили українську мову,

Костенко все ж зуміла довести

Незламність свого рідного народу.

І кожен твір – блаженний є нектар.

Який ти пʼєш – напитися не можеш.

Слова прості, що сплетені в рядках,

Поринути у мрії допоможуть.

Коли читаєш ти її вірші –

Вони пускають глибоко у серце

Міцне коріння ласки й доброти,

Що не дає засохнути, померти,

Любові до землі, де ти живеш,

До світу, що оточує довкола.

Ця ніжна жінка – справжній патріот-

За зовом серця і велінням Бога.

Рядки глибокі, глибші за Дніпро,

Слова, що серця струни зачепають,

В найпотаємніші куточки наших душ,

В усі шпарини пильно зазирають.

Своє життя поклала на алтар,

В книжках своїх довівши всьому світу,

Що вільний й незалежнийнаш народ,

Нас не здолати, і ми будем жити!

Наш дух незламний, сильний і міцний,

Традиції одвічні бережемо.

І наш народ не встане із колін,

Бо на коліна ми ніколи не стаємо.

Склоняю перед вами я чоло.

Уклін низький за творчість поетеси.

Хай вдасться вам достукатись до тих,

Кого турбують тільки власні інтереси.

До тих, хто топче чорним сапогом

Одвічні цінності вкраїнського народу,

Хто хоче в нас убити назавжди

Надію, віру, волю і свободу.

Ми вдячні Богу, що ви є у нас,

І ваші твори, що в віках нетлінні.

Нехай вони пробуджують в серцях

Любов ще не в одному поколінні.

Навалова Тетяна,

учениця 7 класу Козаче- Лагерського ЗО