Позакласний захід.doc
Microsoft Word документ
Скачать
Український рушник у житті людини
Методична розробка Єдиного уроку «Херсонщині-70 років»
МІЙ РІДНИЙ КРАЙ НІ З ЧИМ НЕ ПОРІВНЯТИ
Підготувала
учитель української мови та літератури,
класний керівник 9 класу
Чуча Олена Анатоліївна
Козаче-Лагерської загальноосвітньої школи
І-ІІІ ступенів
імені Героя Соціалістичної Праці Квакуші
Миколи Степановича
Горностаївської районної ради Херсонської
області
Козачі Лагері- 2014
Тема: Мій рідний край ні з чим не порівняти
Мета: поглибити
знання учнів про Херсонщину та видатних людей рідного краю;
сприяти
формуванню історичної пам’яті, вихованню патріотизму, розумінню цінностей прав
людини та громадянських свобод;
формувати
особисту відповідальність за долю держави та рідного краю, активну життєву
позицію;
розвивати
мовлення учнів, творчу уяву, критичне мислення, вміння працювати з історичними
та географічними джерелами.
Тип уроку:
урок-конференція
Обладнання:
карта Херсонської області, карта села
Козачі Лагері, відео фрагмент «Херсонщина туристична», учнівські презентації,
хронологічні таблиці, виставка літератури «Перлина Південного краю», фотовиставка
«Моє село», комп’ютер, плакати з висловами відомих людей про Таврійський край.
Південна краса України,
Смаглява моя сторона,
Земля, до якої ми
линем
У цілому світі
одна.
М.І. Братан
ПЛАН УРОКУ
І.
Організаційний момент
ІІ. Мотивація
навчальної та пізнавальної діяльності
ІІІ.
Оголошення теми та мети уроку
IV. Сприйняття
й засвоєння учнями навчального матеріалу
Вступне слово вчителів географії та історії
про Херсонщину
V. Соціалізація
результатів дослідницької роботи учнів (доповіді
учнів на конференції за результатами дослідницької діяльності)
1. Виступ географів та краєзнавців з теми
«Історія села Козачі Лагері».
2. Виступ істориків з тем: «Голодомор
1932-1933 рр.», «Наш край у роки Великої
Вітчизняної війни».
3. Виступ краєзнавців з теми «Герой Праці
Квакуша М.С.».
4. Виступ народознавців з теми «Народні
майстри Горностаївщини».
5. Виступ краєзнавців
з теми «Вчительська родина Сагайдак».
VI. Закріплення вивченого матеріалу
VIІ. Підбиття
підсумків урок
VIII. Заключне
слово вчителя
ХІД УРОКУ:
І. Організаційний момент
ІІ. Мотивація навчальної та пізнавальної діяльності
Сьогодні
ми проводимо урок – конференцію, яка присвячена 70 річчю Херсонщини. Перед цим
ви об’єдналися у кілька груп, які досліджували історію рідного села Козачі
Лагері Горностаївського району за різними напрямами. Сьогодні настав час
представити результати роботи.
ІІІ. Оголошення теми та мети уроку
IV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
Вступне слово вчителя
Де
зелені хмари яворів
Заступили
неба синій став,
На
стежині Сонце я зустрів,
Привітав
його і запитав:
-
Всі народи бачиш ти
з висот,
Всі долини
і гірські шпилі,
Де ж
найбільший на землі народ,
Де ж
найкраще місце на Землі?
Сонце усміхнулося здаля:
-
Правда, все я бачу
з висоти
Всі
народи рівні. А земля
Там
найкраща, де родився ти!
Д.Павличко
Перегляд відео фрагменту «Херсонщина туристична»
Херсонщина…
Розлогі степові простори, чудові лісові краєвиди, багатий тваринний світ,
розкішні заповідні зони, лагідні морські хвилі, тихий сплеск води в
дніпровських заплавах, високе голубе небо, щедре південне сонце – все це
прекрасна, смаглява Херсонщина. Тож
нехай епіграфом нашої зустрічі будуть слова відомого українського
філософа-мислителя Григорія Сковороди: «Пізнай свій край, себе, свій рід, свій
нард, свою землю – і ти побачиш свій шлях у життя» та нашого земляка Миколи
Братана: «Південна краса України, смаглява моя сторона, Земля, до якої ми линемо
– у цілому світі одна».
Слово учителя географії
На
глобусі, на карті світу чи з космічних висот Херсонщина – невелика цятка. Та
все пізнається у порівнянні. Наш край – це 1/5000 частина суші планети Земля,
це 1/2000 частина Євразії, це 4,7 відсотка території України!
За
площею область майже така ж, як ряд країн світу, з-поміж яких – Албанія,
Вірменія, Бельгія, Македонія, Руанда.
Херсонська
область розташована у степовій зоні Східно-Європейської рівнини в нижній течії
Дніпра. Територія 28 461 км² (4,71 % від території України). Херсонщина за
площею має сьоме місце серед інших областей України. З заходу на схід простягається
на 258 км ,
з півдня на північ майже на 180
км .
Крайніми
пунктами Херсонської області є: на півночі село Федорівка Високопільського
району, на півдні – залізнична станція Сиваш (півострів Чонгар) Генічеського
району, на заході – мис Середній на півострові Ягорлицький Кут в
Голопристанському районі і на сході село Новий Азов Генічеського району.
Омивається Чорним і Азовським морями, а також Сивашем (Гнилим морем). На
території області протікає 19 річок. Найбільші з яких: Дніпро – довжиною 178 км , Інгулець – довжиною 180 км . Клімат –
помірно-континентальний. Літо – жарке, сухе, зими малосніжні.
Слово учителя історії
Херсонщина…
Неможливо не закохатися, не прикипіти серцем до цього неповторного куточка
півдня України, сповненого легенд, героїчних сторінок історії, щедрою казковою
природою, талановитими, роботящими людьми. Саме на такі скарби багата
Херсонщина – перлина Таврійського краю.
Історія
краю надзвичайно захоплююча, багата на події, тісно пов’язана з козацькою
вольницею.
Доба
Катерини II для Херсонщини позначилася бурхливим освоєнням земель, коли в Нижнє
Придніпров’я переселяли селян з північних губерній, а родючі землі роздавалися
поміщикам, дворянам, іноземцям. До речі, саме останні виявляли неабиякий хист
до господарювання. Їхні володіння вирізнялися особливою впорядкованістю й
охайністю. Досі збереглася слава про впорядковані маєтки Фальц-Фейнів, що були
справжнім оазисом серед степів.
Спливло
багато часу. Нині ми живемо в одному із сіл Херсонської області, і в назвах
селищних вулиць відчувається відлуння незабутніх сторінок історії, пам’ять про
людей, які немало зробили для заснування Херсона й поселень, які згодом увійшли
до складу південної області.
Для
кожної людини Батьківщина починається з отчого дому, з маминої ніжної посмішки,
з тих потаємних куточків дитинства, де ти завжди почуваєш себе у безпеці.
Іншими словами, це все – рідний край. А знати свою країну означає, перш за все,
знати історію свого краю.
Сьогодні
ми згадаємо історію створення села Козачі Лагері Горностаївського району та
дізнаємося про видатних людей нашої місцевості. Групи дослідників приготували
нам екскурс у минуле.
V. Соціалізація результатів дослідницької роботи учнів
Виступ групи географів та краєзнавців
Географи:
Село
Козачі Лагері розташоване на території Горностаївського району в
північно-східній його частині. Межує село з землями селищних рад: Славненською
на сході, Червоноблагодатненською на півночі, Благовіщенською на півдні,
Ольгинською на заході та Рубанівською на північному заході.
Виникло
с. Козачі Лагері у 1910 році. Першими поселенцями були жителі с. Козачих
Лагерів (нині Цюрупинського району). Стара назва – Латирське. Село, центр сільської
ради, розташоване за 31 км .
від районного центру. Дворів – 133, населення – 407 чоловік. Сільській раді
підпорядковане і село Нові Олешки.
Краєзнавці:
Історія
села відходить в початок ХХ століття. 1910 рік…
Козачі
Лагері – то були давні козацькі поселення. В 1775 році імператрицею Катериною
ІІ було підписано маніфест про ліквідацію українського козацтва. Козаки довго
чинили супротив царському свавіллю та з часом вимушені були розійтись. На місці
Олешківської Січі виникли козачі поселення – Козачі Лагері. Землі, на яких
виникли нові поселення, були піщаними, непридатними для землеробства. Села
стояли на піщаних кучугурах, на яких окрім шелягів не росло нічого. Якась
частина олешківців перебрались жити до села Підстепного. Воно також стояло на
пісках. Влітку всі підстепниці виїздили в плавні заготовляти сіно, вирощувати
овочі, ловити рибу. Та селяни мріяли про справжні родючі землі.
Було
то десь у 1906 році (з різних джерел відомості різняться 1906-1910рр.). Нове
поселення в степах називали Латирським (за прізвищем господаря землі).
Добирались туди хто чим міг: і кіньми, і волами, і коровами. Жили весь сезон у
куренях, а на зиму поверталися до Підстепного. Солому, зерно возили гарбами.
Пекучий вітер-суховій, пісок на зубах, обвітрені південним гарячим сонцем
селяни на скрипучих возах: «Цоб-цобе, цоб-цобе…» Така картина нікого не
дивувала. Та в 1910 році з’явилися перші землянки для постійного місця
проживання. Першими поселенцями були:
брати
Перерви: Нестір, Іван та Афанасій Нікіфоровичі;
Митрофан
Чайка;
брати:
Іван та Павло Гаврилюки;
брати:
Роман та Антон Димченко;
Іван
Федорович Навала та Катерина Дмитрівна.
Учитель історії
Пам’ять – нескінчена книга, в
якій записано все: і
життя людини, і життя
країни. Багато сторінок записано
криваво-чорним кольором. Немало часу
збігло відтоді, як в
одному з найблагодатніших куточків
землі, аграрній скарбниці світу – Україні – від голодної
смерті одночасно обривалися
мільйони людських життів. У
результаті спланованого геноциду
українців – найдавнішу націю в
світі фактично було поставлено
на межу виживання. Моторошний парадокс: вмирали на
всеплодючих чорноземах шанованої
світом житниці, просто поля, на
шляхах, у холодних хатах, поодинці і
сім’ями, вилягали роди і
села. Голод забрав тих, хто
за шмат хліба
не стежив і
не доносив на
брата, не виривав останній
окраєць з голодних
дитячих ротів, не вмів
торгувати святинею, спекулювати,
красти, вбивати, аби вижити. Голодомор
не минув і нашу місцевість.
Виступ істориків
про голодомор 1932-1933рр. (додаток 1).
Учитель історії
Велика
Вітчизняна війна – це величезна душевна рана в людських серцях. Почалася ця
страшна трагедія двадцять другого червня тисяча дев'ятсот сорок першого року, а
закінчилася тільки через чотири роки – дев'ятого травня тисяча дев'ятсот сорок
п'ятого року.
Про
ці події нам повідають наші наступні
дослідники.
Виступ істориків про наш край у роки Великої Вітчизняної
війни (додаток 2).
Учитель історії
Закінчилася війна. Люди повернулися до мирної праці.
Український народ завжди славився працелюбністю. Хліборобство, тваринництво,
овочівництво – основні сфери діяльності українців. Але за всі часи найбільшою
святістю був хліб на столі. І виробляли його руки людські. Одним з них був наш
земляк, уродженець села Козачі Лагері Горностаївського району Херсонської
області Квакуша Микола Степанович, Герой Соціалістичної Праці. Саме про нього
повідає нам наша наступна група дослідників.
Виступ групи «краєзнавців» про Героя Соціалістичної Праці
Квакушу Миколу Степановича (демонстрація презентації)
Яке це славне слово «хлібороб»,
Що жартома ще звуть і
гречкосієм!
До слів найкращих я вписав
його,
До тих, яких ми серцем
розумієм!
(М. Рильський)
Одним із таких гречкосіїв був наш
земляк, уродженець села Козачі Лагері Горностаївського району Херсонської
області Квакуша Микола Степанович, Герой Соціалістичної Праці. Вся їхня родина –
від діда-прадіда – працювала на землі. Ще дід Миколи Степановича Ісай був
знатним хліборобом, за що нагороджений грамотою «Культура землеробства»
(додаток 3).
Учитель історії
Той, хто пам'ятає минуле, має чимало шансів не помилитися
у майбутньому. Наш український народ працьовитий, щедрий на таланти, здібний,
обдарований. Якщо працювати – то до сьомого поту, якщо співати – то дзвінко,
розложисто, якщо творити щось – то неповторно, захоплююче.
Важко
уявити український національний побут без вишивки. Вишивка – один з масових і
найбільш улюблених видів народного мистецтва. Вона є складовою частиною народного
костюма, активно використовується в сучасному одязі, надаючи йому своєрідності
і неповторності. Вишивкою прикрашали вбрання, рушники, серветки під ікони,
скатерті, постільну білизну і навіть взуття. Але узори вишивок, як правило,
були не тільки простими прикрасами, але й
оберегами, які захищають («відгороджують») від злих духів, хвороб,
різних напастей тощо. Про відомих вишивальниць нашої місцевості розкаже група
дослідників-народознавців.
Виступ групи «народознавців» (демонстрація фотоколажу
вишивок)
Ганна Степанівна Імшеницька – одна з найкращих майстринь. Вона
досконало володіє різною технікою
художньої вишивки. Вишиває давно, ще
з дитинства. Згадує, що в післявоєнні роки з цією справою було сутужно, ні
полотна, ні ниток не дістати. А ось тепер – і ниток розмаїття, і вибір
тканин великий.
Життя Гани Степанівни, як і в більшості жінок
її віку, не було безхмарним. Коли працювала в колгоспі дояркою, сапала буряки й
виконувала сезонні роботи, а діти малі
були, то часу для вишивання не мала зовсім.
А тепер діти повиростали, і нині, хоч як не
тяжко буває, а знаходить часинку і бере
голку з канвою до рук. І розрадою, і втіхою, і пристанищем її печалей
стала вишивка.
І здається, що то не рушники уквітчали хату,
то не подушки всміхаються маками й трояндами, а душа майстрині, її радість і
печаль розпростерлася по білому світу.
Коли ж запитали Ганну Степанівну, яка з робіт їй наймиліша, вона відповіла не
вагаючись: « Усі роботи дуже дорогі, бо в кожній — часточка моєї душі».
Учитель
географії
До професії вчителя з повагою ставилися в усі часи.
Мабуть, тому, що вчитель – це не просто високоосвічена людина, а насамперед
той, хто вміє передати свої знання іншим, пояснити незрозуміле, знайти ключ до
здібностей кожного учня. Про саме таких вчителі нам розкаже наступна група дослідників.
Виступ групи краєзнавців
Першим ученим у житті кожної людини є учитель. Це дуже
складна і кропітка робота, бо педагогам треба розуміти кожну дитину, знаходити
підхід до кожної особистості, враховуючи
її характер та вдачу. А для цього необхідні не тільки глибокі знання власного предмета, а й педагогіки та психології. Саме такими
педагогами була сім’я Сагайдаків, які пропрацювали в нашій школі 40 років.
Сагайдак Іван
Ілліч народився 10.01.1930р. в селі
Катеринівка Горностаївського району. В 1946 році, по закінченні
Князе-Григорівської семирічки, вступив до Бериславського педучилища. В 1950
році отримав диплом і одразу пішов до війська. Служив 3 роки в Румунії. Після
демобілізації одразу одружився і був направлений до села Заводівки директором
вечірньої школи. З 1954 року почав працювати в Козачелагерській школі вчителем
початкових класів. Через рік вступив до Херсонського педагогічного інституту
ім. Крупської на літфак. В 1960 році закінчив навчання і став директором школи.
В 1964р.до Козачелагерської школи ходили
222 учні. З 1971р. по 1975р. працював парторгом колгоспу «Більшовик»,
потім знову директором Козачелагерської ЗОШ (1975-1982рр), головою
Козачелагерської сільської ради.
Будучи вже на заслуженому відпочинку ще викладав у школі
українську мову та літературу. Мав знак «Відмінник народної освіти». В 1973
році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. 40 років життя присвятив
Іван Ілліч педагогічній діяльності, а нині вже його онуки продовжують
вчительську династію родини.
Сагайдак
Клавдія Устимівна (31.03.1929 р. н.) з малих літ проживала в с. Козачі
Лагері. Закінчила в Горностаївці 8 класів і вступила до Бериславського
педучилища. По закінченні навчання (1950 р.) була направлена до Ольгинської
середньої школи вчителем молодших класів. З 1954 року по 1985 рік працювала
вчителем молодших класів в К-Лагерській ЗОШ.
Клавдія Устимівна одна з тих небагатьох людей, про яких
говорять «Вчитель з великої літери». Гарна україночка зі сліпучою посмішкою та
традиційною косою до пояса, досвідчений педагог, енергійна, товариська людина з
високорозвиненим почуттям прекрасного та багатою творчою фантазією. А ще уважна,
терпляча, любляча шкільну малечу, мов власних діток – такою пам’ятається
Клавдія Устимівна колишнім її учням. Клавдія Устимівна була і є гордістю школи.
VI. Закріплення вивченого матеріалу
Стисло, використовуючи хронологічну
таблицю, розкажіть про основні події, пов’язані з селом Козачі Лагері.
|
Дата
|
Події
|
|
1910 р.
|
|
|
1775 р.
|
|
|
7 серпня 1932 р.
|
|
|
1943-1945рр.
|
|
|
3 листопада 1943р.
|
|
|
1966р.
|
|
VIІ.
Підбиття підсумків уроку
Інтерактивна вправа «Мікрофон»
«На уроцi для мене було відкриттям ...»
«Я пишаюся тим, що…»
«Особливо мене схвилювало те ...»
«Мене найбільше вразило…»
VIII. Заключне
слово вчителя
Ось такий казковий наш край, де все пашить простором,
степом, морем та свіжим повітрям, а історія його круто настояна не лише на
легендах, казках, а й на історичній правді про героїчне минуле і сьогодення.
Використана література:
1.
Водотика С.Г.,
Сінкевич Є.Г. Історія Херсонщини: Навчальний посібник. – Херсон: Айлант, 2003.
– 202 с.
2.
Географія
Херсонщини: Навчальний посібник / Пилипенко І.О. (керівник), Мальчикова Д.С.,
Єрмакова С.Л., Руденко М.М., Грачова О.М., Козловець А.В., Саркісов А.Ю. –
Херсон: ПП Вишемирський В.С., 2007. – 221 с.
3.
Етнічна карта
півдня України (Соціокультурний та етнополітичний аспекти). Випуск 2. Херсонська
область: посібник / за заг. ред. П.І. Надолішнього. – Одеса: Одеський філіал
УАДУ; Астропринт, 1998. – 48 с.
4.
Кваша С.В., Бойко
В.М. Херсонська область, Природа, населення, господарство: Посібник. – Херсон:
Айлант, 2004. – 82 с.
5.
Нації і народності
Херсонщини: минуле і сьогодення. Анотований науково-допоміжний
архівно-бібліографічний покажчик. – Херсон: Айлант, 2013. – 242 с.
6.
Орлова З.С., Ратнер
И.Д. Из истории заселения Херсонщины: Краткий справ. – Херсон, 1993. – 128 с.
Додатки
Додаток 1
Голодомор 1932-1933рр.
Сьогодні
очевидно, що число жертв голодомору в
Україні досягає 7-8
млн. У збірнику про божевільне
народовбивство в Україні 1932-1933 роках, який
був опублікований до
50-річчя Великого голоду в Торонто,
наводиться цифра 7 млн. українців.
Навіть Й. Сталін під час розмови в Ялті
з У. Черчіллем визнав, що
примусова колективізація в 1929-1933 рр.
коштувала 10 млн. людських життів.
Закон
від 7 серпня 1932 р. вводив смертну кару за розкрадання колгоспної
власності. Цей варварський «закон про колоски» підняв нову небачену досі хвилю нацьковування дітей на
батьків, глухої, звірячої ненависті
людини до носіїв, підозр і знущань.
Юні
піонери вистежували односельчан і рідних, допомагали політвідділам, нерідко самі ловили тих, хто зірвав на колгоспному полі один чи два колоски. І радо рапортували на зборах
піонерських дружин про досягнуті успіхи
в класовій боротьбі.
Голодуючи
сім’ї вживають у їжу різні
сурогати – кукурудзяні качани і стебла, лушпиння, трави, гнилі буряки, акацію.
Випадків людоїдства зареєстровано 28.
Більша частина їх належить до третьої декади лютого і початку березня. Не оминуло це страшне лихоліття і нашого села. Ми приведемо
спогади нашої, нині покійної,
односельчанки Мілько Марії Никіфорівни,
яка народилася 15 серпня 1915 року.
В
1933 році одружилися з чоловіком. Розповідала, що голод був страшний. Урожай в 33-
му був
багатий: все вродило – і хліб, і
городина. Але одного дня прийшли чужі люди в
шкіряних куртках, забрали все: корову, зерно, квасолю, лагуту,
картоплю, сушені дині, мед, навіть сушений
пасльон! Діти і дорослі пухли і помирали з голоду. З Ленінграду приїхали
до когось в село родичі (не знали, що
тут робиться), хлопчик пішов до своїх тіток в гості в інше
село і не повернувся, ті його з’їли. Були випадки людоїдства і в сусідньому селі Рубанівка.
Вижили тільки тому, що їли конятину.
Колгоспні коні подохли, їхнє м’ясо і їли (ходили вночі, відрізали шматки м’яса і
їли), але були такі нелюди, свої ж, які
облили ті туші соляркою, щоб не забирали м’ясо. Села були винищені
голодом, стояли на краю села чорні прапори – це означало, що
тут вже нікого немає, село пусте, всі повимирали… Це
наша історія і ми повинні знати і
пам’ятати її.
Додаток 2
Наш край в роки Великої Вітчизняної війни (1943-1945 рр.)
На
початку війни з нашого села з різних причин були призвані лише 4 чоловіки, зате
восени 1943 року до війська мобілізували геть усіх.
Лінія
оборони проходила в 5-7км від села. Діти, незважаючи на небезпеку, носили своїм
рідним їсти в окопи, жінки випікали вдома хліб для солдатів. Бої були дуже
запеклі. Загинули там дуже багато наших односельців.
Із
споминів Димченко Натілії – доньки рядового солдата Агапія Олексія.
«…Кривавий
бій 26 листопада 1943 року став останнім для декількох сотень солдат, серед
яких були і тато. Поле, яке, здавалось, не мало ні кінця ні краю, було встелене
тілами загиблих солдатів. Про загибель татка мама взнали від Цокуренка Прошки,
якого було поранено в тім таки бою.
- Брів
полем – розповідав він матусі – бачу Олексій мертвий лежить. Нахилився, взяв із
нагрудної кишені гімнастерки фотографію, на ній уся ваша родина була. Потім
подумав і поклав до кишені – нехай собі лежить, адже вбитих будуть забирати, то
якось же треба буде його опізнати…
Маму
новина ледь не вбила. Вони дуже-дуже любили татка. Пішли, за слізьми світу
білого не бачучи, до свекра в Червоноблагодатне. Дід Григорій запріг у возика
корівчину і поїхали на поле битви шукати свого сина й чоловіка. А їх же
бідненьких лежало там як снопів… Люди ходять поміж вбитими, теж своїх рідних
шукають. Коли з передової починали стріляти – падали на землю й чекали доки не
стихне стрілянина, а потім робили свою журну справу далі… Довго дідусь з
матусею бродили тим кладовищем просто неба та впізнати Олексія так і не змогли.
Солдати лежали на полі вже декілька діб – тіла розпухли, почорніли. Лежали
босі, роздягнені – знайшлися нелюди, які із покійників не погребували зняти
одяг та взуття. Так ні з чим і повернулися додому…»
Із
спогадів Панченка Василя Івановича:
«…Війна
застала мене поблизу міста Хотин, в 15 км від ріки Дністер. Наша дивізія
входила до складу 18-ї Армії, якою командував генерал Смирнов. 22 червня 1941
року нас, бійців саперного батальйону, підняли по бойовій тривозі. Цілий день
німецькі літаки бомбили розташування наших військ. З’явилися перші вбиті та
поранені. Того ж таки дня німецькі й румунські вояки форсували ріку Прут і
зав’язали бій з частинами нашої дивізії.
Ворожі
сили значно переважали і кількістю людей, і кількістю воєнної техніки. Наші солдати
стійко оборонялися, та стримати шалений наступ ворога не було ніякої
можливості, й врешті-решт довелося відступати степами Молдавії, Одещини,
Миколаївщини. Лише на початку серпня спинилися біля Качкарівки. Тут отримали
наказ форсувати Дніпро між селами Заводівкою та Горностаївкою.
Далі
скорим маршем прямували через Князе-Григорівку на Велику Лепетиху, де мали
організувати оборону, щоб не допустити просування ворога у східному напрямку.
Бійцям нашого саперного батальйону доводилось мінувати дороги, підривати мости
і разом з піхотою відбивати атаки ворога. На наших мінах знайшли собі погибель
не одна сотня німецьких вояків, десятки ворожих танків палали чорними,
сморідними багаттями на полях Горностаївщини.
Я
був замполітрука і входив до бойового штату роти як спеціаліст й саме тому
повинен був особистим прикладом, щоб підтримувати у бійців кращі якості воїна:
хоробрість, самовідданість, ненависть до ворога і непохитну віру в перемогу над
ним.
Німці
вже зайняли Каїри і вели наступ на Горностаївку, а 11 вересня 1941 року зайняли
її. Та на світанку 12 вересня наша дивізія атакувала німців і до ранку таки
звільнила село. Бій розпалювався ще з більшою силою. Ворог, незважаючи на
значні втрати, рвався до Горностаївки. Сили були нерівні. Ряди захисників танули
на очах. 15.09.1941р. ворог знову заволодів селом. Розрізнені, вимотані
підрозділи відступали в Токмак. Саме там ворог оточив відступаючі війська й
почав бомбардувати їх. Так тривало декілька діб. Не було їжі, води.
Однієї ночі невелика група воїнів прорвалася з
ворожої облоги. Так повернувся до с. Козачі Лагері. Терзали сумніви, як мене
там зустрінуть, адже я був комісаром, а село було зайняте німцями. За мою
голову зрадник отримав би чималу винагороду від німців, та не знайшлося серед
односельців негідника, і я пробув у селі до самого його визволення, тобто 3
листопада 1943 року. Потім разом з діючою армією гнав ворога з нашої землі на
Захід, в його лігво, де він і був знищений, а прапор перемоги був тому
підтвердженням.
Додаток 3
Життєвий шлях Квакуші М.С.
Квакуша
М.С. почав трудову діяльність у
чотирнадцять років ( з 1944 р.) на «прищепці», як тоді говорили, помічником
тракториста, а невдовзі вже й сам сів за кермо залізного коня. Трактористом
пропрацював 10 років. За гарну працю, активну життєву позицію був висунутий
тодішнім головою колгоспу «Більшовик» Шарком Миколою Федоровичем на посаду
бригадира тракторної бригади №1.
Микола Степанович був фанатом своєї справи.
Він жив роботою, вболівав за кожен метр зораного, засіяного чи скошеного поля.
Навіть коли народився первісток у сім’ї, батько не прибіг до дружини з
новонародженим, продовжував протягом доби випробовувати у полі нового трактора.
Пробігали роки, рясно засипані труднощами й
успіхами. У 1965 році на площі 1190
га усіх зернових
бригада отримала урожай по 28
центнер з гектара, а озимої пшениці з площі 810 га – по 32 центнери.
Держава високо оцінила працю Квакуші М.С. та механізаторів його бригади.
У
1966 році Квакуша М.С. був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці з
врученням Золотої Зірки та Ордена Леніна. Згодом був нагороджений Орденом
Жовтневої революції, Орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. Його
досягнення в трудовій діяльності відзначалися почесними знаками, грамотами, дипломами. Він був учасником
Виставки передового досвіду в народному господарстві Української РСР 1969-70
р., Всесоюзної Сільськогосподарської Виставки. За успіхи в народному
господарстві рішенням Головного комітету ВДНГ нагороджений бронзовою медаллю.
Микола
Степанович занесений до районної Ленінської книги трудової слави як
неодноразовий переможець обласних соцзмагань та соцзмагань раціоналізаторів. Нагороджувались орденами та медалями й механізатори його бригади: Матвєєв О. М. ,
Коваленко І.В., Нужний І.А., Квакуша В.Г., Бабич М.Д., Устименко Г.П.,
П’ятигорець С.М., Богомолов І.Ю., Коваленко А.А. та ін..
За високі врожаї бригада №1 , якою
керував Герой Соціалістичної Праці
Квакуша М.С. , була
визнана кращим трудовим колективом району в 1984 році. Це ще більше зобов’язало хліборобів краще працювати
на благо Батьківщини.
Існує така думка: «Щоб стати безсмертним,
потрібно зробити три речі: побудувати дім, посадити дерево, виростити сина».
Синів мав трьох. Молодший Володимир продовжив справу прадіда, діда, батька –
став хліборобом. Працював пліч-о-пліч з батьком у колгоспі.
Квакуша
М.С. залишив по собі добру пам’ять гарними справами. Це свідчення того, що він
недарма жив на землі, що його нащадки та земляки мають усі підстави пишатися
ним.
З
метою увіковічнення пам’яті Героя та виховання молоді на кращих прикладах вияву
любові до хліборобської праці, до землі, пошани до хліба, поваги до людей 2012 року за клопотанням трудового колективу Козаче-Лагерській загальноосвітній школі
І-ІІІ ступенів було присвоєно ім’я Героя Соціалістичної Праці Квакуші Миколи
Степановича. На будинку школи встановлена меморіальна дошка. У шкільному музеї
Хліба створено куточок, присвячений славетному земляку. Вдова Героя Ніна
Михайлівна передала на загальний огляд
найдорожче: особисті речі чоловіка , нагороди, фотографії. Традиційним стало
покладання квітів кращими учнями школи, яке проходить у листопаді, на могилу Квакуші М.С.
Немає коментарів:
Дописати коментар